Історія української мови

З нами від: 00:22 10.01.2005

За російської імперії української мови "не было, нет и быть не могло", за радянської доби вона визнавалась, але як молодша сестра. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю. Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори ( календарно-обрядові пісні). Український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянки, колядки існували в Україні вже у І тисячолітті до н. е. ще в дохристиянські часи. І навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби. Мова наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська. Давність української мови доводили багато вчених мовознавців як українських, так і зарубіжних в тому числі російських

Ще у 1879 р. польський вчений-лінгвіст Михайло Красуський у своїй праці "Давність української мови" писав, що українська мова не тільки старіша від усіх слов’янських, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських.

Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці – безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.

Класичне твердження про Київську Русь як колиску трьох братніх народів – російського, українського та білоруського було вигідне Росії, то єсть Московії. Жодне з цих трьох немовлят "ніколи не качалося по всій колисці, а кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце", а отже, мало свою мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями. Це навіть підтверджував російський мовознавець академік Олексій Шахматов напочатку 1900-их років.

Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов.

Приводжу цитати, вони краще підтверджують:

"Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків" (Франтішек Галацький);

"Українці – стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської. всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев’ятьма літерами" (Ельвія Челебі, 1657);

"Українці – це нащадки Київської Русі" (Мальт-Брюн, 1807);

"Можна малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови" (Шафарик).

Клод Делямар ще в 1869 році в книзі "15-мільйонний народ, забутий історією", присвяченій Україні, писав: "В Європі існує народ, забутий істориками, - народ русинів. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який. ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля - Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії".

"Усі народи більш-менш мали спроможність здобувати собі освіту на своїй рідній мові, клопотатись за розвиток своєї Національної культури. Над нами ж, українцями, важким гнітом на протязі більш століття лежала заборона рідного слова. За те, що ми з’являємо з себе самостійний народ, що ми маємо свою історію, що ми переживали свої окремні важкі історичні часи. ми не мали права на те, щоб прилюдно балакати, а навіть мислити, а як траплялись такі люди, яким несила була ховати в собі національні почуття і вони виривалися в них на поверх правдивим словом, то їх, як, наприклад, Шевченка, скоро приборкували, і усе знову замовкало на довгий час" (М. Аркас, історик, генерал, 1907);

"Ні один народ в Європі не переживе того, що ми, українці, в 20-му сторіччі! Тоді як усі давно вже знають, хто вони, - ми тільки починаємо довідуватися: тоді, як усі давно в яснім признанню своїх прав національних і вселюдських мають задоволення і йдуть до широких вселюдських бажань, - ми тільки просинаємось, і все те, що другі вже мають, треба здобувать.

Коли француз, німець, поляк і інші відомі всьому світу, ми, мов яке дике плем’я, забуте і затерте, починаємо піднімать з темряви голову і лізти на гору, на слизьку гору, щоб звідтіля і нас побачили. А ті, що раніш вилізли і зайняли свої місця в світовій комедії, - не пускають нас, бо бояться, що ми зіпсуємо мізансцену. Тяжка боротьба, але надія, що виліземо, дає нам сили до культурної праці! Горе наше, що не маємо ще сильної інтелігенції, що ще багато людей лічать нашу мову мужицькою і соромляться скрізь нею говорити, а вона ж дзвінка, а вона ж красна і блискуча, тільки требa уміть нею користуватись, джерело, з котрого тече ця мова, чудове і величезне - 30 мільйонів народу, який, правда, ще не знає, хто він, але дізнається!" (Іван Карпенко-Карий, 1912);

"По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютнo точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність.

Істинна любов до своєї країни немислима без любови до своєї мови. Людина, байдужа до рідної мови, - дикун. Вона шкідлива за самою своєю суттю тому, що її байдужість до мови проявляється найповнішою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу" (Костянтин Паустовський);

Професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської народності: слов’яноруси (українці) і фіноруси (московіти). Він пише, що в кінці XIX ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фінно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов’янського. Процес ослов’янення Московії затягнувся більше як на 500 років. Причини – величезні території, прилив фінно-угорських і татарських етнічних елементів. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великоруси, фінно-угри, татари та інші народи. Але офіційною мовою стала мова великоруська, яка формувалась на базі церковнослов’янської (як давньої офіційної мови князівсько-боярської верхівки), і яка до того ж була значною мірою спотворена фонетично, адже місцеві угрофіннські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, "цокання", "акання", проривний Ґ, "ковтання" голосних, що особливо поширене в Московській обл. Крім того, фінноруси. приймаючи слов’янську мову, не сприйняли слов’янського способу мислення; вони надали іншого відтінку слов’яноруським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін. Карл Абель робить висновок про первісну давність української мови і дочірність великоруської мови стосовно української.

Російський мовознавець академік Микола Марр (1864-1934) у праці "Скифский язык" писав, що українська мова належить до "окаючої" групи мов, як і скіфська мова; характеризував її щаблем розвитку більш архаїчним, ніж інші європейські мови. І ще писав, "що внаслідок боротьби й перемоги пролетаріату мовна многість перетвориться на єдність мови".

Наслідки бачимо.

Тут також можна багато корисного почитати про українську мову: